Моя безмежна осінь,
Ти кличеш мене знов,
Так невблаганно просиш
Вірші про Любов.
Слова рядочком сміло
Букви склали в ряд.
Все те, що зеленіло
Вбралось в листопад.
Все те, квітло цвітом
Багряних дум вінком,
Жовтневим щирим світлом
Фарбує душу знов.
А те, що тихі зойки
Порушують печаль,
То вересневий спротив
У лелечиному – прощай!
Моя безмежна осінь,
Ти кличеш мене знов,
Так невблаганно просиш
Вірші про Любов.
А я кидаю прозу
Листям догори –
Мовчанням молю Бога
Про складені рядки.
Бери мене долонями, черпай і пий, мов, воду чисту. Хай потече твоїми скронями моя Любов пречиста. Співай лише думками літніх ще пісень, ковтай багряними сльозами і ніч і день. Бери мене долонями, між пальців злижу либкість – по-дитячому цнотливу близькість. Розвію тихим вітром у шум мереживних дібров, як вишиванку хрестиком зіш’ю Любов. Пущу клубочком-ниткою справжню скатертину, стели ту самобранку, сонечко, дитино. Ї хай поллється вщухлою грозою промінь ясного тепла, з Любові ковдрочку тобі сплела – такі багряні рюшечки і жовтий комірець…
Спи, а я іду постукаю до їх сердець…
