* * *
О світлий серпню у кольчузі зливи!
Веди мене під небохлань сяйливу,
Де замість Сонця – світло блискавок,
І де зеніт з чолом волхва старого
В громоекстазі молиться Стрибогу
Над капищем Дніпра, у блиску вод.
Розвітриться душа, немов вітрило –
Їй щойно береги нові відкрились,
Заховані у спеки під плащем.
Вінок утіх поганських за водою
Пущу, щоб відродитися собою,
Всамітнившись на бесіду з дощем.
У серце шепчуть божества зелені,
Що мають на це літо право ленне.
Я не порушу їхній привілей.
Лиш пожалкую, що, вінка віддавши,
До дна не осушив серпневу чашу.
Лише краплина сонця в ній, але…
