Я не одна. Ти не один. Нас двоє.
І ми на відстані розкритих парасольок.
Коли мене втішав ти не водою,
Я була ладна кинутись в неволю.
Всі відчуття живі, а нерви голі.
Я плакала – вино не звеселяло,
А потяг біг, немов у марафоні.
Навпроти жінка вкрилась покривалом,
Мене ж вкривали лиш твої долоні.
У нестійкім прокуренім вагоні.
Ми ближче й ближче. Чай застиг у склянці,
А пульс дрижав, неначе від напруги.
І шкіра гусяча на відстані двох пальців
Ставала спільним доказом для туги.
Ти ж став для мене й золотом, і другом.
Ні, я не встигну взяти чортів номер
Твого нерозкладного телефону…
І кожен з нас повернеться додому,
Забувши ці шалені перегони.
Нас поєднав всесильний струс вагону.
Я не одна. Ти не один. Це поки.
І ми на відстані обкладинки журналу.
Усе залежить лиш від наших кроків,
Бо спізнення уже б не врятувало.
