Ти цілуєш ці очі так тонко-лірично, так гарно,
Наче мавр сизокорі серця первоцвіту вночі.
Ти всміхаєшся тлінно і, ніби порізаний ранок,
Ще не можеш померти, а зцілитись немає чим.
Ще не можеш померти, бо сонце не щезло на пальцях,
І цвіте заборона у грудях (чи шкіриться змій).
Ти шукаєш цей біль у повалених стягах нормандців,
А опівночі сниться єдиний, загублений, свій.
А опівночі сниться колючий паркан вознесіння,
І сліди поцілунків на випитих сіллю очах,
І твій страх, що загубиться геном у погляді сина,
У придворних інтриґах і схожих на тебе вітрах.
