Ніч, темінь і розбита в друзки кам'яна могила,
Лише одна свіча кидає погляд світла навкруги...
Що загубила тут, що втратила оця людина,
Яка стоїть і незворушно дивиться туди...
В її очах давно не світяться вже бліки,
Напевне пересохли від безсонних вечорів,
А може постать ця - душевна, та безлика,
Що вбила у собі життя, а може зарадок життів...
Сьогодні тут, у холоді, стоїть неначе мертва,
Й сповідує ту тишу й пустоту, яку несе в собі,
А в тій могилі - перша і остання жертва -
Нероджене дитя, яке могло б принести щастя їй...
Глибоку думу роздерає вщент нічної птахи шум,
В реальність витягає погляд він із казки,
Й горохом по щоках у постаті пускається сльоза і сум,
Колишній вибір вбивства, тепер її поразка...
Не вміння думати й спокус миттєвих хміль,
Тоді не принесли їй, навіть, примітивного оргазму,
І той корисливий від "батька" біль,
Забувся вмить, коли почула новину невчасно:
"Ти молода, попереду усе життя - ЖИВИ,
Зробивши гріх, спокуту будеш у собі носити,
Розказуй всім, що буде, як таким шляхом іти,
Й яка це дорога ціна - нездатність народити..."
