Колії-колії, довгі, як зими.
Рідні, як сестри.
Суворі, як Бог.
Любі повернуться,
будемо з ними
мріяти,
пити зі склянки на двох.
Колії-колії…
Коливо долі
рано давати на білий обрус.
Краплі обіцянок падають долі,
краплі гуркочуть,
немов землетрус.
Сипле зима папірцями прощання
і вихолоджує душу і дім…
Недобудовані замки піщані.
Місяць у небі помер молодим.
Колії-колії… Стрілки колючі
лізуть у скроні, немов шпичаки.
Жінкою з кінокартин Бертолуччі
біла сніжинка зникає з руки.
Стали фігурками на каруселі
люди із клунками,
пси,
голуби…
Серце, як дзвін, у грудину гамселить:
не загубитися б,
не загуби…
Колії крутяться в дикому вальсі,
та гучномовці зупинять його.
Коло замкнеться,
з’єднаються пальці: «Колія перша.
Дев’ятий вагон».
