І ці речі... Як я. Ані змісту, ні вірності.
Ти торкнешся, як Осінь торкається. Жовто.
І так важко плекати ілюзію гідності,
Коли світ замість геніїв просить абортів.
Ти не креслиш червоним помилки у зошиті.
Ти не креслиш... Бо креслити, отже – пізнати.
А пізнати – це мати свідомість і совість і зморщене
Від отого важенного статку чоло. Перед поглядом – грати.
Рахувати склади до фінального рішення.
Віднаходити слід від учора до білого.
Ми були. Ти ж бо знаєш, були! Але пішими.
Бо ті крила важенні для пилу осілого.
Бо ж ті очі яскраві для цього мулу...
Щоб забути... О, Боже... І світ розліновано.
Аж залізо у роті... Сміється дуло.
Нас забуто? Ну що ти. Та так... Поховано.
Це ж бо треба так хижо шукати щастя?
Не второпати волі. Хотіти клітки.
Але досі ці води так чорно сняться...
Тільки руки – не дріт. І біди не видко.
