Ви не кажіть, що стрінемося ще
І не дивіться пильно так на мене.
Я впевнена: Ви прийдете з дощем.
Зустрінемось – я знаю достеменно.
Ми з Вами різні й схожі водночас…
Романтики. Такі дорослі діти…
Сьогодні знову згадую про Вас –
Той дивний вечір і зимові квіти.
Поміж снігів я погляд Ваш ловлю, -
Він повен смутку, музики і тиші…
А потім знов допізна я не сплю,
І замість Вас приходять білі вірші…
* * *
Туман і дощ, і холод, і розпука,
І щирий потиск Вашої руки…
І знову нам судилася розлука
На дні і тижні, місяці й роки…
І Ви – не Ви, і я – не я: лиш профіль,
На фотокартці осені – печаль…
І скільки ж нам пройти лишилось кроків
До тої стрічі, коли вже не жаль
Втрачати те, що вчора називалось
“Дарунок долі”, “Божа благодать”…
А Ви пішли…І так мені здавалось,
Що вже довіку велено страждать…
Але за що? За що каратись мушу?..
Лиш за любов, мов за найтяжчий гріх…
Хіба ж можливо так ятрити душу
І виглядать щасливою при всіх?..
Життя іде..Інакше буть не може…
Хай лишиться усе таким, як є…
А мій синок - він з Вами в змові, схоже, -
З шухляди Ваше фото дістає…
