Затуманений день - ніби сірий поганий котяра –
На нагострених пазурах сонця застигли шматки;
Похолола лілея рожева, в Душі аромати пожару
Пречуття грозові під ногами збивають грудки
Тих надій, що не збудуться. В серці скляному
Дикий іній гірський посолодшав на дьогті доріг;
І кульгає до мене , забувши про зречення й втому
Дерев’яний колишній поконаний зраджений біг.
Наїжачилось небо, розлущено хмарами мряку
Ми обоє йдемо «крізь нікуди» в тутешні віки.
Я шукаю себе, він загублює в темені «дяку…»
Він стає істуканом, а я? Ні, не час, не таким.
10.07.06 рік.
