Хтось утік за межу. Хтось ішов – не дійшов
Хтось упав і заснув.
Тільки ми – як завжди, вічно юні
на роз’юшений біль накладаючи шов
проводжали весну
і сміялись у вічі фортуні.
І не вчора горіли – згасали вогні
у обіймах імли…
спокушали, збивали з дороги
Хтось незнаний у пару дістався мені
по болоті брели
пліч-о-пліч, закривавивши ноги
Невідомо, чому? – вибирали «to be»
безпричинно, либонь…
Покоління полинної зірки –
кожен був наче сам, сам один по собі…
лиш офіра долонь
ще тримала поцьойбіч одвірка
Зупинялося серце, гальмуючи час…
Хтось уже не вмирав
і таки залишався моїм сателітом
Недоторканість знов не дісталася нас
Між отруєних трав
допивалися зрадженим, викислим світом…
А на щоглах летючих старих кораблів
майоріли кістки
перехрещені фанами чорного брата
Вирушали за обрій, чекали відплив
скільки нас – не таких…
та на всіх – спільний вирок і масова страта.
