Зататуйоване сонце свіжим листом, майже снодійним, майже мертвим.
З кишені розкошуючи містом, тринькаю світло на вулиці.
А вінок на траур заплів із понизаних пагонів очерету.
На проспекті розкрила писок якась яма. Все одно обдуриться.
Бо на дно підуть ті, хто не хтів, тимчасовою славою граючись.
А я плаваю десь поміж морем – хворі риби не бачать наїстися.
Уночі знову буду нічий. Чи не пофіґу те, що я маю чийсь
Потопити важезний хрест, що на плечах зістарених міститься.
Надто схудлі гасають щурі, та бояться пливти на край простору.
На мені солоніє душа – може, зрадою неба присолена.
І втікає від мене усе у вселенським потопі без острова…
Скільки часу лишилось мені, коли гріх цей зарано прискорено?
16.о8.2оо9
