- Зовуть мене гори далекі.
Своєю самотністтю звуть.
Туди пролітають лелеки
Із літа до вирію в путь.
Там тихо і порожньно.
Людно ж
Отут у великих містах.
Забуду мій страх.
Забудусь в словах.
І що таке люди – забуду.
Гублячись в тихих горАх.
Ні, страшно не там де природа.
Мені страшно тут де скрізь блуд.
Де ходить примарний, загублений в пристрастях люд.
Де гроші гординя і мода.
І пафос із всяких усюд.
Хотів би я просто розбитись.
Чи розчинитись в пітьмі.
Забутись, отам загубитись.
І, люди, ви будьте самі.
Прощайте обідрані вівці.
Може я квітку знайду.
Про ту що в казках говорИться.
А може мені то й насниться
Ввісні у безлюднім і дикім саду.
Я хожу зануритись в вітер,
Плекаючи зерна у трав.
Я хочу ввібрати всю неба палітру.
Я хочу....
Якби ж світ людей не тримав.
О, часто... Як часто так мріяв.
Як часто дивився туди.
Та і ходив й звідти міряв
Ту мізерність міст золотих.
Часто ходив так у гори.
Часто блукав там один.
Поглядом я там втискався за море
І там ачи тут я десь жив.
