Рветься на частини серденько привітне,
Кров’ю обливаючись і слізьми ридма,
Як побачу ниву, що розкішно квітне
Бур’янами дикими. А хлібів – нема.
Бо росте без догляду, батьківського ока,
Наче натякаючи: «Я кручусь сама,
Опустивши руки… А була ж висока
Урожайність злаків, як тепер ось - трав».
Я відповідаю: «Це ж така морока -
Праця хліборобська. Хто би тільки знав.
Від часів кріпацтва правдонька відома -
Не було в селянства громадянських прав».
Зараз має кожен, та не кожен вдома,
У селі своєму. Ми - в Кагарлику.
Звідти й наїжджаємо – і бере судома,
