Ви пережили ті страшні часи, коли Москва нищила українців
І забирала врожаї собі, щоб як скоріше замінити грішми.
А наш народ весь пухнув і страждав, лежали в кроваті не діти – кістки,
Тоненька шкіра їх обтягувала й очі старечі стали як граніт незвичний.
Вони вже не просили в мами хліба, бо знали, що забрали все зерно
Кора дерев їм стала борошном, корисна вона і рятувала у той мор.
Іще робили плюшки з жолудями, їх так змільчали, вистачало б тільки сил,
Але вони були гіркі і ненависні, заміну ж неможливо їм знайти.
Звичайним явищем був кінь, що на дорозі лежав й блищали ребра крізь покрив
Живий він був ще, ледь хапав повітря, а встати не було вже йому сил.
Щоб поховати всіх за день померлих знов розривали яму, де гнили
Вчорашні сховані тіла худезні і завтра знову будуть це робить.
Це все тривало доти, доки села не вимирали повністю й хати
Пусті стояли і покинуті й жаліли, що не могли нічого говорить.
Бо стіни ті побачили страшнеє – трагедії вмирання поколінь,
І одночасно йшли у землю бабця й діти, а мати з батьком приєдналися за мить.
Коли ж село пусте ставало й тихе, приходили й підпалювали їх
Хати горіли і ставали попелищем, і цим вони змивали власний гріх.
За кілька років не лишалось й сліду, що вирувало там колись життя
Стояв лиш степ, знов вкритий травами й кущами, відкритий для нового майбуття.
За що ж вам довелось це пережити, за що ж тепер завжди голодні ви?
За силу українців, за культуру, за звичаї, що жили крізь віки.
Ви зберегли це все і наша шана до вас така ж безмежна як цей світ
Тепер вже наша черга стать до варти, не допустити знищення святинь.
Вас затоптати хотіли кволі, слабкі, брехливі і обмежені щури
Що і самі не маючи нічого, лиш мріяли позбавивши других.
Я можу обіцяти, що ми сильні, ми цього не допустим, не дамо,
Бо ми сильнішаєм із покоління в покоління, а вони слабшають і йдуть в пекельне дно.
