В мені вітер підіймає гори.
Десь у небі ковалі б'ють в наковальню -
розривають хмари подихом суворим,
і кують з них грізну бурю, мов зі сталі.
А над морем, що несе вітрила темні,
в мене зорі б'ють вогнем безжальним.
Гуркіт грому під ногами рве підземні
блискавиці, аж горить земля і камінь.
І земля та важча від металу,
тісно в мені їй — пекельна спека.
І роздертий нею, мов кинджалом,
все чекаю Бога, але він далеко.
Чи в снігу зимовий птах кричить до мене,
а під ним широке смутку поле.
Тиша там переростає в гул костельний -
так у вічність я бреду поволі.
Чи обдерті стругом гір вершини
попливуть неспішно в мене, наче хмари.
В моїм відображенні застинуть,
занурившись білим димом в річку марень.
І вернуся в гнів і милість поміж люди,
в мертвім тілі, у труну зі скла закутий.
Мабуть вічності мені замало буде,
щоби все, що в собі маю осягнути.
Co jest we mnie
We mnie - góry ciężkie wiatr podnosi,
ponad chmury - groźne młoty jak ciężary,
i rozrywa je mocarnym tchem i głosem,
a zamienia w niepodzielne burz obszary.
Potem morza, które szarpią stropy ciemne,
gwiazdy z bliska biją we mnie ogniem,
poryk gromów, co pod stopą rwą podziemne
bramyy blasku - żadnym bramom niepodobne.
I ta ziemia cięższa od orkanów
we mnie ciasnym z hukiem się obraca,
i rozdarty nią jak głazem rana
czekam Boga, który nigdy nie powraca.
Albo ptak zimowy w śniegu na mnie woła,
długie pola pod nim, pola smutku,
gdzie się cisza zmienia w głuchy łuk kościoła
i tak w wieczność wchodzę po cichutku.
Albo jeszcze góry cięte strugą
jak wstrzymany pęd obłoków we mnie wstąpią
i jak w rzece zamyślenia długiej
smoki białe w mym odbiciu się wykąpią.
i powrócę między ludzi w gniew i miłość
w kruchym ciele, w nieostrożnym, w szklanej trumnie,
tak poczekać w tym, co jest, i w tym, co było,
całą wieczność tak przeczekać, nim zrozumiem.
01.01.1943 r.
