Наталка Клименко: Той Дванадцятий Ангел у білому впаде додолу
(а довкіл тільки ніч, а довкіл порожнеча…), і сам
Полама собі крила, аби вже ніяк і ніколи
Не здійматися в вись, і Йому не співати осанн.
Той Дванадцятий скрутить мотузку із променів повні,
Зробить зашморг, зійде на потертий, кульгавий стілець.
Той Дванадцятий вирветься з себе за межі, назовні
Десь опівночі, в мить, коли Перший одягне вінець.
він зсукА волосінь, не міцнішу за тло павутини,
і накине на стрілку небесного хроносо-метра,
він не зна дотепер, що я думкою далі полину,
він не зна дотепер, що я вперта, безбожно уперта...
стрілка здійметься вверх і покаже далеко на північ,
а міцна павутина затягне старому горлянку
і розІрветься час. епітафія скотиться в шклянку
і розітнутий час випливає у зоряний грінвіч...
вже дванадцять миттєвостей зойкнули рАзом укотре
і міцна павутина прошила у першого душу...
ти не йди! я благаю: я бачити, бачити мушу,
як порипує час в надвечір'я безжалісно мокре...
