І, наче вирок,
пролунав дзвінок.
Зватніли ноги.
Як на ешафот
Ти все ж пішла.
Твої збіліли губи.
Шептало серце:
“Ти - себе погубиш!”
Та йшла приречено – не утечеш від долі.
Дивилась в вічі правді – босій, голій.
...
Мов струмом вжалена,
від дотику
спиналася,
І небо,
й пекло
в тобі розверзалося.
Немов стихія,
берегів не знаючи,
Від повноводдя свого
захлинаючись,
Нестримно мчить
в бурхливий океан –
Ламала
греблі,
ґрати і замки...
Від недозволеної
розкоші свободи –
Мутнівся розум –
бідний і гіркий...
