ніч пахне медом, квіти у горлі, сніг - на щоці,
гойдалка тихо рушає в сторону церкви й листя,
розбиваючись майже щоразу об лід на межі
там моє сонце. я вию на місяць, що висне
крізь дев'ять життів і дзеркала вчорашнього лету
несправжність у такт, як гербарій, закопаний в землю,
рушає каміння, як поїзд, спинившись втретє,
шматуються руки, наступна зупинка - стеля
люди-трава, заповзаючи вільно в двері,
зуміють кричати на вітер і навіть на місяць,
і той хто зупинить їх - буде сином Герди -
не ти принесеш мені ці триденні вісті
упитися в них неможливо, хоч я стараюсь,
напитися з них і вижити-жити-жити...
там, де нема кінця, бо нема і краю,
там де нестерпно хочеться тільки вити,
зважити всі перебільшення і розбитись,
розп'яття доріг сиплеться тільки з неба,
там, де хочеться тихо цю ніч прожити,
бруківка вимощена із меду ...
