1.
Учора відкочує у сьогодні...
Ти вперше повертаєшся до зали,
Де потайки омріяла безодню,
Коли зима, немов навік, минала.
Усе тоді спадало за прикмету –
У чорне сніг вбирався нерозталий,
Циганське сонце крадені монети
Тобі у коси крадькома вплітало.
Ти відчувала, ніби танцювала,
Помалу підростаючи в дзеркалах,
Коли твій рух промінням обливавсь...
Ішла пора незвідана якась –
Ночами під рудий котячий галас
Ти вірила в любов усіх міжчась
І, сміючись, не вірила,
Й чекала.
2.
Забута мелодія і дорога...
Укотре піано настроїти мушу,
Бо ти між холодних дівчаток Дега
Виструнчуєш знову не тіло, а душу.
І знову рахуєш і дихаєш так,
Як вчив балетмейстер,
Але не виходить
Сьогодні життя увібгати у такт,
Відмірявши подих.
Це – ранок у березні,
Це – немовля,
І ти прокидаєшся знову з-під снігу,
Тобі усміхається чорна земля
І світлий Чернігів.
3.
Панкуваті дівчатка. Лірика дев’яностих.
Забувється, чи повинна в цій п’єсі грати.
Впізнаєш у юрбі свою перетужену косу,
І подвір’я шкільне, і зелені спортзальні грати.
Як могла ти тоді відчувати свободу звіра?..
Від високих підборів на серці –
Стакатто Анітри.
Трохи заспані очі
І трохи проблемна шкіра.
Не вслухайся у сміх на касетах,
І пам’ять не витри.
Це тоді ти змогла па–де–де,
Це тоді ти зуміла
Через руки чужі, через голос
Пройти, не завмерти...
Сонцю снігу хотілось
І в тебе з’явилася сила
Танцювати до смерті.
4.
Ти шукала сходів до неба,
А впіймалася в сіті city.
Повставали супроти тебе
Шабля сонця,
Безпліддя квітів.
Ти шукала літньої сцени,
І не бракло тобі уяви,
Чи ловили тебе антени,
Чи будинки наздоганяли.
Чи, регочучи, хтиві “зебри”
Одиноких збивали в юрби,
Чи поїдене сонцем небо
Ти бажала вві сні забути.
І коли зупинилась в танці
– Для такої весни це гірко –
То відчула себе на таці,
На арені римського цирку .
Пригадай – приміські ворони
Просто в серце тобі кричали:
“Залишай перестигле лоно
Міста жадібної печалі”.
5.
Здобуте місто. Антика весни.
У скверах пахне фарбою зеленою.
Танцюй під липами.
Танцюй під кленами.
Готуй у море весла і човни.
Я все одно забута і чужа.
Між сестрами не прийнята,
Не впізнана.
Якщо Десна – то ластівками й гніздами.
Якщо весна – то відблиском ножа.
Шукаю віри, ніби Августин.
Тікаю небом, каменем і водами.
Нехай когось обманює свобода.
То буду я.
За те мене прости.
6.
На волю вирвалась весна.
Я дуже мало світу бачу
Із висоти свого вікна.
Невже я це собі пробачу?
Посеред першої зими,
Що медом серце напувала
Впізнала почуття вини
У людях, книгах і дзеркалах.
(Чому їх не заборонив,
Той, хто замислив це провалля ?)
І я наступної зими
Снігами сором прикривала.
Посеред третьої зими
Сама нестримна, ждала вітру,
Який би губи розтулив
Брунькам і вимерзлому цвіту.
Я перестрибую цей час
І ваш людський солодкий спокій,
Розбите скло завжди між нас,
Між нас – асфальт небес високих.
В моїх руках тремтять дроти,
Я хочу впасти з висоти.
Чи довго так тривати може
Моє життя, усім вороже?..
.....................
Якщо мене загоїть сіль,
І вигоїть сувора школа,
Весни пахуча заметіль
Зупинить коло.
7.
І нарешті в мені прокинулось –
‘’Wish you are here”.
Я співала Тобі,
Здогадуючись про Тебе.
І зі мною співали
Полатані снігом дахи,
І птахи, що здіймалися сходами
В наше небо.
У бажанні прожити з Тобою
Ще сто життів,
Бо найперше, моє,
Уривчасте і самотнє,
Обіцяю співати для Тебе
“Wish you are here”
І ходити навшпиньки,
Як вчили мене безодні.
І, хоча божевільна, –
Я звільнена від гріхів,
Бо, коли танцювала,
Вивчала і забувала
Долі сиві й тривожні,
Розвінчані і крихкі.
З ними й досі блукає луна
По зимових залах...
Де вітали гостей.
Де був Ти.
“YOU WERE HERE”.
8.
Невже це твоя гризота?
Ніколи, уже ніколи
Не взяти тієї ноти,
Не випити той озон.
Коли ти повернеш удруге
До середньовіччя школи,
То просто себе повториш,
Бо, справді, життя – це сон.
Який карколомний травень!
Тобі у ньому довіку
Ковтками чужого болю
Уривки чужих ролей.
Ніколи, уже ніколи...
Згортаються темні ріки
У передчуттів сувої.
