Так, ніби нічого не сталось,
Ніби нічого не сталось
У притриманих за комір останніх днях літа,
Доволі прохолодних, але наперед прожитих,
Розпорошених доостанку, остиглих диханнях
На схематично накреслені рослини.
І звуки від скрипіння неба, цього старезного воза,
Який котився невідомо куди,
Падіння мертвих птахів із пласкої черепиці ночі,
Незрозуміла приреченість, прорізана на шкірі рівнин.
До останнього ковтка своєї безнадії,
До порожніх зашкарублих городів ми не існували,
Сховані у написах на печерних сирих стінах.
І не важливо, що буде колись,
Які міста охрестяться провулками і площами,
Які паркани притримають експансію пожовклого листя.
Ми там не потрібні, там не створено ілюзію щастя,
Щогодиних дзвінків одне одному,
Тиші, навислої очікуваною відповіддю.
А якщо утратиться відчуття реальності,
Можна здогадатися, чому нічого так і не сталось.
