* * *
Євр. 12:29 Торкнутись вогню
До болі прагну доторкнутись до вогню
Хоча б на мить відчути полум’я зухвало
Пречистим сяйвом я у просторі горю
Не відсмикну долоню
а прийму спасенне жало
в руках зігрію трепетність свічі
в сяйві душі
в паланні судеб
болем, кров’ю
я збережу це світло на межі .
І простягну
в світ спраглий
зранену долоню.
* * *
Біль зранених долонь.
Вогонь.
Чи відверну біду?
Лиш шепіт:
Я дійду!
* * *
Подих вітру пульсує у жилах
Підведись, розпростай душі крила
Вся вселенна в тобі, в серці б’ється…
Поруч ангел витає, сміється.
Чисте світло вливається в жили.
Підведись. Біль додасть тобі сили.
+++
Замерзлі уста заніміли в молитві
Мій спрагнений подих розсікся на бритві,
обпікся об лезо меча...
лиш вітер торкнувся плеча:
свій біль, безнадію і втому забудь,
я брат твій. Твій шлях. Твоя суть.
+++
Я не жадав вогню
він Сам мене знайшов
і спрагло я кусаю губи в кров
палання не спиню
Той, Хто з небес зійшов
вплітає в подих сяйво молитов
Ні, не зречусь довіку
тепер я тільки Твій
лише для Тебе я волію жити
та спалені повіки
у дотиканні вій
приречені навіки пломеніти
Я не жадав вогню
в мою що влився кров
ось тільки зрозумій -
не плач, не треба
тебе я не виню
від тебе я пішов
твій образ віднайти
у сяйві Неба.
Причастя
Неначе дві зорі в зіницях миготіли
скривавлені вуста в молитві заніміли
безодня у очах і прірва під ногами
а вітер сік дощем, біг по лиці сльозами
краплини льодяні текли і замерзали
від подиху твого вони не розтавали
лиш під ногами твердь тремтіла у руїнах
одвічна круговерть заплуталась у змінах
Ти чашу доль, віків хильнув і не здригнувся
у дотику світів метнувся відгук: Збувся!
І спраглий подих Твій мов полум’ям обпікся
Ти взяв покірно біль, пізнав і не відрікся
Холодного вогню ковтки лиш оп’янили
Пий вітер мов вино. Додасть тобі він сили.
+++
Праведність
Шарудять крила смерті за спиною,
в битві цій ти пліч-о-пліч
зі мною.
Шал і біль…
Буйна радість клинка.
Меч стискає надійна рука.
Вільний вітер бажає двобою.
Краплі крові злилися з росою…
+++
Роса
Сріблястий сум у кронах завис.
Чом твої очі повнії сліз?
Щокою сяйво тече – сльоза, -
мала краплинка – в ній небеса.
Скотилась, впала просто в траву.
Шепоче вітер: Я дам нову,
Найкращу мрію. Я біль знесу.
Хита сльозинку лист, мов росу.
* * *
Тендітний подих –
дотик до долонь –
травинка – павутинка.
В росі палає ніжно-трепетний вогонь
в зелений віях діамантова сльозинка.
Хита її мережаний листок.
Час розсипає блискітки-пісок
і губиться у шурхотінні листя.
Звучить, вібрує невимовна пісня.
* * *
Залізне небо (Повт. Закону 28:23-24)
Зранивши крила роздерти завісу небес,
впасти безсило у синь рятівну
тихих плес.
Зранивши душу і руки, сплекати вогонь
сяйво прозоро-палюче – відрада долонь.
Ніжний серпанок зруйнує гранітну стіну
твій подих знає молитви п’янку вишину
там свіжий вітер і голос, що мовив: Спасу!
Здерши покров із сердець я вогонь донесу.
+++
Що є життя? –
це кров у скронях б’ється.
Що є життя? –
це віддих на устах.
Так що життя? -
Той, Хто створив і дав усе це.
Торкнувся серця
Дух Господній, наче птах
немо би вітер, що волосся розметав –
це вічність, що Всевишній Бог у тебе вклав
Свій подих – частку Неба, майбуття...
Молитву тихо зрониш з уст: Бог є життя...
+ + +
Я на межі
пече вогнем молитва
Голгофський хрест –
розп’ятих буднів битва
реальність неба –
Божий дотик до душі…
А хтось самотньо
робить вибір на межі
пече уста молитва
де кожен подих – битва.
* * *
Холодний, темний простір, наче склеп
Зеленим поглядом обпік прекрасний привид
Стіна незламна… А довкола –
чистий степ,
Немов пустеля… Наслідок чи привід?
Ми загубилися, блукаючи в світах
чужі вітри спалили наші крила
І рветься тінь з-під ніг, неначе птах
Але, здається, їй втекти уже не сила…
Прекрасним мужньою красою
образ був
Та світ прирік його на муку…
і забув.
* * *
Від руху розметалося волосся
ходою легкою ти по межі пройшов
дощами канули пісні в різноголосся
палких бажало небо молитов.
На небі рвалась хмар вогка завіса...
Самотній привид у світи дивився.
* * *
Сльози
Мій Ангеле,
я кров віддам за кров
і освячу свій подих словом молитов,
здолаю бездну, що розверзлась в небуття…
І кануть сльози. В них відродиться життя.
* * *
Зрада
Над прірвою останній бій. Межа...
У воїна скривавлена душа.
* * *
Об безодню небес
опалилися крила.
Відігріти твій подих
не зуміла
Невміло.
* * *
Зоряний дощ
Волала ніч
паланням сотень свіч
був погляд – вічність,
чи лише здалося
неначе в жили полум’я влилося
ти і безодня смерті
віч на віч.
Той погляд пильний,
хоч в зіницях ніч –
він був світлішим за сліпуче сяйво свіч
і змах крила
куйовдив вітер ледь волосся
ласкавий дотик
ні, це все лише здалося...
Безмежність неба
рвала вогники із свіч
торкаючись дощем замерзлих пліч.
* * *
Дві скалки вогню прямо глянули в душу
У впертому відчаї – вижити мушу, -
не смій, чуєш, мимо пройти!
А серце волало: „це ти?”
Чи Янгол це крила підняв, розгорнув –
вогонь – вітру подих – обличчя сягнув
і зранилось серце об небо
благально, невтішно: „Не треба!”
байдужості буднів укір чи питання
цей погляд палючий німого зізнання
стрімкий лет життя зупиня.
відвагу знайшовши поглянуло в душу
замерзле мале кошеня...
Повня
Келіх згуби
Осквернив, зранив губи
Під ногами волав тихо прах
Ти блукав перехрестям доріг
Крок зробив… і сягнув небуття.
В чаші плавився місячний сміх
Розпинав тебе біль на вітрах
По щоці, мов сльоза, відблиск збіг
Ти вмирав - та не зрікся життя
Тільки слід сяйвом місячним ліг…
Мов вогнем обпікалися губи
Повний місяць у келіху згуби.
+ + +
Вибір кожного
Перехрестя доріг.
Храм.
Знай,
перед Богом стоїш
ти сам.
+ + +
Біль зранених долонь.
Вогонь.
Чи відведу біду?
Лиш шепіт:
я дійду!
+ + +
Захід сонця.
Рожева хмаринка.
Діамантом на віях сльозинка
тремтить
лиш мить...
Утішитель
(Івана 14: 16)
Розметав волосся Вітер
і сльозу з волосся витер:
„Не сумуй, не плач – не треба
, дам тобі частинку неба
в тебе подих Свій вдихну,
подарую вишину.
Усміхнись, поглянь ясніше,
Я з тобою, не залишу...”
Мф. 16:26
Прийми вогонь, довірся Богу до кінця…
З Ісусового кров текла лиця –
ЦІНА ЖИТТЯ – стікала кров з Його долонь…
Довірся Богу і прийми Святий Вогонь.
* * *
Кол. 1: 22
Спрагло диха небом
мерехтлива тінь,
на Твою молитву
прошепчу: „Амінь”.
Ти зирнеш у душу
блакиттю небес
Просто мовиш:
„Знаєш – Я воскрес.”
* * *
Цей світлий погляд за мить до страти…
Відвертість вітру слід пам’ятати
Відвертість неба.
Безликий сумнів.
І підлу зраду розп’ятих буднів.
* * *
З зап’ясть стікала кров,
зливаючись з росою
І в сяйві молитов
ти знов бажав двобою
як одяг зодягнув
цю шату помсти в гніві
А простір звук здобув
вторив у псалмоспіві
він подихом вітрів
шаленство буревія
і наче враз згорів.
Скорилася стихія.
Це промінь ніч прорвав,
зриваючи закляття…
Ти в землю меч ввігнав,
він став немов розп’яття.
* * *
Причастя неба
Вогонь блакиттю неба влився в жили
Запульсувала мить безмежності –
любов.
Відчуло серце світлий подих Сили,
пізнали губи тиху радість молитов...
Торкнулась хмар вечірня позолота.
Злилось по контуру проміння.
Храм. Ворота.
+++
В руїнах мур. Каміння. Лиш легка
впаде на стіни тінь мандрівника.
Здавалось, цілу вічність він вже йде,
кусає губи в кров. Чи віднайде
ту мить, яку шукав крізь всі сторіччя?
Торкнулась смерть холодним подихом обличчя.
А я спіткнувся, зачепивши власну тінь
не смів повірити останньому з видінь.
Охранитель
Холодним сяйвом місяць тишу поливав
У травах вітер мертві тіні колихав
Сріблився порох і вихрився на шляхах
і рвався простір, загубитись щоб в очах.
Замерзлі пальці доторкнулися до скла,
немов сльоза, обличчям зірка потекла…
Хоч і примарний,
та прекрасний юний лик.
Обпікши простір
погасили очі крик.
* * *
Погляд
Здійняли крила вітер,
ні, це був не птах –
усмішка на обвітрених устах
і погляд – прірва,
наче віддих на межі
відлуння неба доторкнулось до душі
і враз зметнулось у палючу височінь
де очі Янгола ввібрали вічну синь.
* * *
* * *
Діамантом сльоза
на щоці осяйна
У появі її
все ж чия є вина?
Чом так серце
із туги і болю зайшлось
і втішати росинку в траві
довелось.
* * *
Молитовне відлуння
Храм. І промінь, що вплівся у рух
Між колонами вітер. Вічний Дух,
Знеречевлене сяйво. Подих. Тінь.
Тихий шепіт. Молитва: Амінь…
Це відлуння сягнуло душі.
На межі.
* * *
Повт.Зак. 30:19-20
Вільний вибір: вічна смерть чи все буття?
І прохання Бога: вибери життя!
Сину мій,
навернись до Мене, Я Отець Небесний твій
хочу Я, щоб ти щасливим був.
Я чекаю: люблю... А ти забув.
* * *
Холодний, темний простір, наче склеп
Зеленим поглядом обпік прекрасний привид
Стіна незламна… А довкола –
чистий степ,
Немов пустеля… Наслідок чи привід?
Ми загубилися, блукаючи в світах
чужі вітри спалили наші крила
І рветься тінь з-під ніг, неначе птах
Але, здається, їй втекти уже не сила…
Прекрасним мужньою красою
образ був
Та світ прирік його на муку…
і забув.
+++
Івана 3:8
Суєта, наче привид, палить крила в огні
голос Вічності Вітром вже лине в мені
я не здався, я вільний – в жилах простір волав
Він дивився в безодню – сам себе пізнавав.
В жилах вітер пульсує, мов небесна блакить.
Чисте світло без тіні.
Сенс мій –
світ освятить.
* * *
На устах
присмак вільного вітру
Пломеніє заграва в очах
Павутинку життя рвеш тендітну
Злинув в небо скривавлений птах
Розгорнули вітри в леті крила,
влився в жили вогонь, вічна сила.
Вже пульсує синь неба в мені
Світлий дотик. Десь там, вдалині
пломеніє край прірви життя
Тихий крок
лиш за мить в небуття.
Там, де схил, височіє розп’яття
дотик рук до Святого Багаття
Чистий лик
в тихій світлій журбі:
Пам’ятай, Сила Світла в тобі.
Злився подих з самотністю вітру
наче був споконвіку блакиттю…
Смерть і біль дарували життя
Кров. Долоня Христа. Каяття.
* * *
Смертний шлях
Обличчям кров стікала з-під тернового вінка
А хрест підтримувала зранена рука
Це Бог покірно на Голгофу йшов
сліди пречисті зрошувала кров.
Дорога смерті споконвічна і проста…
Спіткнувся, впав під тягарем хреста
Та знов смиренно підійматись став
Задля спасіння має статись це – Він знав.
Тягар гріхів усього світу на плечах
Не гнів, не мука – чисте світло у очах
Єдиний Праведний, Безгрішний на землі
спив чашу бруду, бо очистить нас волів.
Мов вороння сахнувся час – без вороття
завмерла мить і зупинилося життя
в долоні цвяхи загнані були
І скрикнув світ: усе, звершилось. Розп’яли…
Це кров стікала з-під тернового вінка
Благословляла зранена рука
бліді вуста шептали: Возлюбіть,
Моєю мукою серця свої зціліть.
Як можу відкидати Божий дар,
гріхом бездумно йти у смерть-пожар?
Стій, схаменись, бо дорога за всіх ціна
за кожного заплачена була.
Ісусе, Господи, Спасителю, прости
Обмий мене, любов’ю освяти
Лише єдиному Тобі хвалу мою
Життя своє і серце віддаю.
Ти шлях мій, Боже Чистий і Благий
Моє спасіння і життя, Ісус Святий
Молитва, віра, кожен подих мій
Тобі на славу відтепер, Господь Живий.
О, алелуя, мій Господь і Божий Син
Ти – Правда, Ти початок, Ти амінь.
О алелуя, бо Твое Ім’я Святе…
І скрикнув простір: Бог над хмарами гряде!
Розп’яття
Він пив смиренно чашу болю,
страждання, муки і образ.
Бог знав, що жертвує Собою
щоб кожного спасти із нас.
Ми не спроможні уявити
всю гіркоту, глибінь і жах
чаші гріха, що Бог мав спити
Але любов в Його очах.
Син Божий взяв її покірно,
Єдиний Праведний, Святий
і справдилось пророцтво вірно
вмирав у муках Бог Живий
Усіх щоб ранами зцілити
з кайданів визволить гріха
вмирав, щоб людство воскресити
і не здригнулася рука
коли прибили до хреста.
Стікала кров лише свята…
* * *
Усе моє життя без Тебе, Господи, прости,
Навчи мене любити так, як любиш Ти
Я віддаю своє життя Єдиному Тобі
зі мною будь і в радості й журбі,
провадь шляхами істини, відроджуй, просвіти
Мій Боже,
все, що в мене є –
це Ти.
* * *
Гефсиманія
На небі зорі мерехтіли осяйні
мов оксамитом темінь ніжно огортала
лише тремтіли срібні тіні вдалині
у цілковитій тиші вічність спала
впліталось сяйво у сплетіння крон
це блики місячні, мов привиди блукали
у небо гори підіймались, наче трон,
а учні зморені обабіч тихо спали.
І спокій сонний не пробуджував вогонь
в передчутті немов завмерло все, застигло
жадало прощення від зранених долонь,
сльозами муки по обличчю збігло.
Самотньо у саду Ісус тужив
смертельна туга плоть його скувала
тягар гріхів за світ Його гнітив –
Святий і Праведний. Не смерть його лякала.
Кривавий піт стікав блідим чолом
Ісус волав до неба: „Авва, Отче,
Мій хрест є перемогою над злом.”
Здригнувся простір – слово-бо пророче.
Коли в тривозі смертній був Ісус
то до Отця пильніше ще молився
щоб захистити Всесвіт від спокус,
гріха і смерті. Навіть вид Його змінився.
Пречистим сяйвом лик Його сіяв
Нетлінним, нереальним дивним світлом
У тузі Праведний страждав і знемагав
Бажав Він Бога примирить зі світом.
„Ти Всемогутній, Авва, Отче Мій,
нехай мине, якщо можливо, ця година,
Але пізнають хай що Ти благий.”
І тілом Бог страждав немов людина.
„Якщо можливо, чашу мимо пронеси
Та не Моя, нехай Твоя звершиться воля”
зливався піт із краплями роси
Із доль людський спліталась Божа доля...
Уже в саду лунають кроки ворогів
„Чого спите? – сказав Ісус до учнів, -
Звершилось. Я зніму тягар гріхів.
Зміцніться духом і не майте в серці сумнів.”
На небі зорі мерехтіли осяйні
Спасителя смиренного зв’язали
Живого Бога, що є Цар у Вишині
Немов злочинця били, зневажали.
„Не залічи гріха їм, Отче Мій,” –
волав Ісус в ту мить як розпинали.
Бог є Любов, Він Милосердний і Благий.
Так Божу Сутність люди в нім пізнали.
Здригнувся світ, - Той, Хто розп’ятий – Божий Син
Він – Світло, Правда, що так спрагло ми шукали
Бо всі згрішили, без гріха лиш Він Один
І кожен, хто прийняв Христа, в Нім воскресали
Вся слава, честь, хвала віків і поколінь
Живому Богу і Спасителю. Амінь.
* * *
Тендітно вітер доторкнувся до чола
Цим подихом молитва ожила
злетіла з губ вогнем розп’ятих фраз:
СВОЄЮ СМЕРТЮ, БОЖЕ МІЙ, ТИ ВСЕСВІТ СПАС
Покликав з небуття, здолавши гріх
Ісусе, Господи, Ти кров пролив за всіх
Єдиний вічний смерть пізнав за нас
“Звершився викуп!” – тихо скрикнув час
Він Той, Хто був, Хто Є, Той, Хто Гряде.
Це Дух, мов Вітер, повторив Ім’я Святе…
