Слова, що навіяні піснею,
Сміхом, натхненням – журливою.
Я ходила між тисячі літер
І блукала на острові світла.
…І знову звучала блок-флейта,
З червоного дерева зроблена,
І водила мене між пустелями,
Де сідає сонце натомлене.
А пустелею йшов караван,
І верблюди – то яхти пустелі,
А у яхтах люди розморені,
Спекою, жаром – досвідчені.
І ховалося сонце за обрієм,
І червоний пісок – як же гаряче,
І йшов караван – не розніжений
На розпаленій до біла стелі…
***
…І літали за обрієм ластівки.
Все кружляли й кружляли – ласкавії.
Я дивилась на них – непомічених,
Зустрічаючи сонце на березі.
Я лежала в піску поміж хвилями,
Коли сонце зійшло досить високо.
І ловила я посмішки холоду, -
З-під землі долинали що близенько.
І отак я лежала довгесенько
На березі моря – ранкового,
Милувала я посміхом холоду
Тіло, засмагле від спеки.
І побачила в небі я ластівку –
Тиху, горду, замріяну, -
Що летіла у сторону півночі,
Запаливши крилами небо.
Мати б крила!...
***
А пісня пливла – майже марила –
Водою, хмарами, берегом.
І грала вже інша мелодія –
Отак зазвучала сопілка…
…Жив-був мураха-пастух,
Пробирався крізь джунглі він дикі,
За плечима носив він вантаж
Для родини своєї великої.
Було йому важко – маленькому,
Бо ніс він тягар – неподілений,
Та зникав так далеко в гущавині,
Що не видно тільця вже тендітного.
Прямував до рідні – незчисленної,
Несучи їм поживу – безцінную,
І поринав він до лісу глибокого, -
Усміхнений, гордий, мов скеля.
***
… «А у лісі був сміх,
А у лісі був галас», -
заспівала вже інша сопілка –
та й тихо так та ласкаво,
наче мати маленькій дитині…
…І було їх там Двоє – Він та Вона,
Вони ніжились в променях сили –
Ласкавої, літа ранкового, -
Променях щастя й надії.
І була там ранкова роса –
На траві, на ногах і на спинах,
І тримались за руки закохані,
Вдивляючись в небо тендітнеє.
Їм співали пташки – тихо-радісно,
Зустрічаючи світло щоденнеє,
Їх вітало сонечко лагідне,
У незвіданих просторах неба.
І лежали Вони у траві –
В траві високій, зеленій,
Що говорила із хмарами – дикими,
Як вогонь у закоханім серці.
***
…І засміявся день – натхненно й дзвінко,
І зажурилась ніч – у темнім полі,
А у пустелі просто неба
Свої акорди видавала
Знайома, старовинна флейта…
…Тут Художник малював
Світи незвідані й прекрасні.
Він просто неба пізнавав
Творіння сонця й неба – власні.
І пролітала над ним чайка –
Та на пустелею, нерівно,
І закружляла думка в небі –
Така яскрава і несміла.
І захопився тим Художник –
Лягли мазки на полотно,
Із тих мазків з’явився спокій –
Такий жаданий, як вино…
***
…І завирували виннії пари
Повітрям літнім променястим,
І понеслися крізь вітри
Спекотним світом оченястим.
Разів із зо два покружляли
І залетіли поміж хмари,
І випали дощем весняним
У лісу спокій тих галявин –
Туди, де квіточки ростуть,
І де пастух свої отари
Пасе дбайливо до нестями,
І де овечки його вірні
Під музику свого сатира
Кружляють в гордому танку…
І знову пісня обірвалася,
І задзвеніла у очах
Нова історія про далеч,
Яку в неслуханих піснях
Заграла флейта досконала.
***
…Було це у часи чарівні,
Коли сміливці і богині
Блукали поглядом в віках
І потрапляли в райський сад.
І жив-був хлопчик неслухняний, -
Він полюбляв казки про далеч,
І якось раз він заблукав
Поміж морів і скель чорнявих.
І втрапив в око йому хід –
Глибокий, темний, наче пекло,
Та не злякала його тінь
Вогнів тих адських, мук пекельних.
І ось хоробро він проник
У ті краї – просторі, дивні;
Де за мільйони днів, століть
Не зупинявся навіть вітер.
Вода, печера, дива певність,
Повітря, далеч неба свіжа,
Каміння тепла прохолода
І запах часу – манить серце.
І доторкнутися хлопчина
Тих стін священних – ой, боїться! –
І калатає дзвінко серце,
І відлунням калатають стіни.
Та врешті, доторк той відчувши,
Розквітла матінка-печера
І розповіла тому хлопцю
Про айсберг в морі невеселий.
Як він кружляв ночами й днями
І танув боязко щомиті,
Аж поки зовсім не розтанув
І розчинився в верховітті.
І став веселим тоді айсберг,
І сформував він вітер – стрімко,
Щоб з цього вітру ми почули
Ту дивну пісню – ГРАЄ ФЛЕЙТА…
