Як же він міг, - у темпі шаленого джайву крутилися літери в голові…
А на екрані безкрайньою цівкою бігла так відчайдушно крапка за крапкою
Закон невгамовної підлості ще раз, як теорему, довів,
Що тільки собі дорожче із повідомленням-вигадкою квапитись.
…а вранці, як і завжди, були шоколадні цілунки чашки
На мармуровій поверхні кухонно-ранкового столика біля вікна..
В сусідній мансарді – навпроти – дитя безтурботно так гралося з пташкою,
А місцеві коти не давали забути, що, як не крути, а довкола – весна!
Як же так, - куди б не поїхав, у Крим, та хоча би у той Парагвай!
Прощання – це знак, що коли й назавжди, то – завершено, хоч недосказано…
Вона ж тепер тільки ванільно-корицевим чаєм себе зігріває,
бо пряний цей присмак нагадує його посмішку, хоч і розбиту, як пазли.
…їй холодно в липні, хоч липне до тіла тоненька її сукенка
Уся в квіточках-намистинках, а липа уже відцвітає, не ставши для когось чаєм…
У дівчинки-сонечка суничне морозиво тане від дотиків рученят і спеки,
А тільки вона сама тане і кожен світанок невимушено стрічає..
А скоро вже вересень – хлопчик з метеликом під відпрасованим комірцем.
А поряд із таємничим словом – в дужках не з’являються цифри…
Небесно-повітряна кулька у небі, змальованому простим олівцем…
Могла б – дописала б там слово «щастя» магічним грифелем!
Та тільки, як і завжди, крутитимуться парочки в дитинно-легкому танці…
І будуть ранкові запахи солодко-гіркого пролитого на скатертину світанку,
І дряпати будуть, як кігтями кішки, дівчата підборами потяго-станції,
Вона дочекається його зім’ятих прощень із м’ятних небес лихо_манкою…
