А наша мить здиха на шпильці часу.
Роки минули, ще тріпоче сон -
та іскра, скресана між юних лон,
що полум’ям сяйнула так одразу,
нас розтопила й сплавила в єдину сталь.
То було наше пекло, також - рай...
Що ж... Відаю: знання – печаль.
Земна любов не вічна... Ну, нехай...
У тліючому вуглі в попелищі
ледь животіє іскра дотепер.
Вже не потрібна, бо той пломінь вмер.
Недовго й нам лишилось. Вітер свище,
а дощ помалу заливає наш вогонь.
І слабне зір, холоне й рідне кров...
Що ж… Знаю: випаде з долонь
життєва сила. Не поверне знов...
Ще борсаємось ми комахами в смолі -
За мент потрапимо у збірку Бога “Мухи в бурштині”.
