Сіра пуста кімната, здається, там уже давно ніхто не живе. Раптом з'являється ясно-біла постать, таке враження, що всередині порожня. Захоплено говорить.
І
Перший день життя
Душа. Сьогодні перший день життя мого.
Я буду жити, але як, не знаю?
Не знаю я майбутнього свого,
Та я живу, бо поки не вмираю.
Розум. Мій перший день сьогодні розпочався,
Я ще не знаю що робить мені.
Та поки досвіду іще я не набрався,
То буду просто жити перші дні.
Серце. Я теж живу і хочу жити далі,
Не знаю, як життя піде моє.
Чи добрі будуть дні, може надалі?
Я буду все сприймати так, як є.
Монолог життя
Жили вони у згоді перші роки,
Раділи будням, радощам, святам.
Вітали першії дитячі кроки,
Додаючи у себе світлих гам.
Душа була прозорою, тонкою.
Серце спокійно билося в груді.
Із розумом дружили вони двоє,
Не було місця тут сльозам, біді.
Ішли роки - душа цвіла, раділа.
Сплинали дні і серце теж жило.
Але одного ранку душу стріло
Незвичне почуття... що то було?
І з часом та душа враз зрозуміла,
Що це був сон, котрий до неї йшов.
Вона його не звала, не хотіла.
Але наперекір, він все ж прийшов.
ІІ
Душевна тривога
Душа. Доброго ранку, друзі, як живеться?
Розум. Та як живеться, так як і завжди.
Серце. Клубок життя біжить, нитка не рветься.
Душа. Не має на дорозі там біди?
Розум. Не знаю, я не бачу, може й бродить.
Серце. Та ні, бо я спокійно живу тут.
Душа. А от до мене сум у гості ходить.
Розум. Він хоче завести тебе у блуд.
Душа. Не знаю Розуме, вже стільки років
Минуло з того часу, коли я,
Почула перший шум від сумних кроків,
Вони ятрять мене мов кров змія.
Розум. Ти завжди щось вигадуєш даремно,
Не треба так боятися, прошу.
Душа. Але чому тоді стаю я темна?
Я ж ніби не лукавлю, не грішу…
Розум. А скільки років ти живеш у цьому тілі?
Душа. Вже років двадцять скоро проживу.
Твої питання щось незрозумілі,
Ти що готуєш пастку знов мені?
Розум . Та ні, я просто думаю, ти знаєш.
Душа. Так, так, мій друже, і які думки?
Розум. Та тихо будь, ти мені заважаєш,
Тобі кажи мовчи, ти ж навпаки
ІІІ
Сердечна тривога
Серце. Щось мені тяжко битися так стало.
Душа. А це тому, що сум до нас прийшов.
Серце. Та ні, не сум, щось суму там замало.
Розум. Послухайте! Я відповідь знайшов.
Душа і серце в один голос: Що, що ти знаєш, то це за примара?
Розум. Так, так я знаю - це кохання йде.
Душа. О ні, це гірше пекла наша кара.
Серце. Може воно мене тут не знайде?
ІV
Прихід кохання
Роздається стук у двері.
Душа. Так, так, заходьте. Прошу. Хто там буде?
Кохання. Я радість ваша, відчиніть мені.
Серце. Не відчиняй йому…
Душа. Та я не буду.
Кохання. То ви відчините ті двері вже, чи ні?
Душа. Не відчиню, бо я тебе не знаю.
Я не знайомим вірити боюсь.
Кохання. Та ти хоч глянь на мене, я благаю…
Ти подивись як щиро я сміюсь.
При відкриваються двері і в кімнату вривається яскраво-червоне сяйво. Воно настільки грайливо рухається, що ніхто не може відвести погляду.
Душа. О Боже, милий! Ти таке грайливе.
Заходь, прошу, живи у мене тут!
Кохання. Тепер у парі будемо щасливі.
Розум до серця. Ти чуєш серце? Вже прийшов наш блуд.
Серце. Звичайно чую, я аж стрепенулась.
Душа живе з ним як у раю.
Розум. Хоч би так радість в сум не обернулась.
Серце. Ти знов нав’язуєш мені мудрість свою?
Розум. Чому, ж , я просто думати навчився
Я бачу, де є правда, де брехня.
В думках своїх не раз було губився,
Але ніколи не робив щось навмання.
Серце Послухай, Розуме, замри хоч на хвилинку.
Розум. О ні, не хочу, і не можу я.
Серце. Та ти зроби просто думкам зупинку,
Хай відпочине логіка твоя.
Ти подивись на світ немов на казку,
І поглядом зустрінь у ньому рай,
Зніми із себе цю розумну маску…
Розум. Не хочу, я сказав, на цьому край.
Розум. Ти що, наслухався пісень душі й кохання?
І вже до себе в гості кличеш їх?
Послухай серце моє віщування -
У сльози перетвориться той сміх.
Серце. Та ні, ти не правий, кохання – щире,
Воно приносить радість і любов.
Розум. Нехай іде собі додому з миром,
Поки не висмоктало з тебе усю кров.
Серце. Я не послухаю тебе сьогодні,
Бо хочу жити теж, мов у раю.
І я піду до них, у ту безодню.
Й повеселю коханням кров свою.
Розум. Іди, іди, згадаєш моє слово,
Я не бажаю тобі зла й біди
Серце. Ти хочеш налякати мене знову
Розум. Чого, ж, я вже сказав тобі - іди…
V
Полон
Серце Душе, ти чуєш? Я іду до тебе -
Я хочу теж пізнати ту любов.
Хоч Розум мені каже, що не треба,
Але все ж він мене не поборов.
Кохання. Іди сюди і ти мене полюбиш
Тобі я обіцяю. Де ти є?
Повір, зі мною ти про сум забудеш…
Душа. Це правда, воно всім життя дає.
Серце. У вас тут скрізь закоханість витає.
Мене хотіла огорнуть, та я
Іще боюсь прийняти те, чого не знаю,
Але хвилюється чомусь вже кров моя.
Душа. Та не хвилюйся ти, це так приємно
Коли закоханість панує у тобі.
У тебе пробирається таємно,
Але із нею вже нема кисню журбі.
Розум. О Серце, друже, схаменись, благаю!
Це твоя вірна згуба, твоя смерть.
Я це кажу тобі, бо точно знаю.
Воно враз розіб’є тебе ущерть.
Серце. Тебе не хочу чути я, не хочу.
Бо мрію вже відчути почуття,
Котре ввижається вві сні щоночі,
Котре красивим робить все життя.
Монолог життя
Закоханість зайшла у Серце сміло,
І вже без неї воно не жило.
Серце сміялося собі, раділо
І до кохання себе довело.
Минали дні, кохання розросталось,
І полонило душу й серце знов.
Але одного дня воно злякалось,
Бо зрозуміло, що втрачає кров.
VI
Жорстока зрада
Серце. О Боже! Ні! Не може цього бути!
Я кров втрачаю, що це за біда?!
Розум. А це кохання вашого отрута.
О Серце, друже, як мені шкода.
Тебе і душу тую безневинну,
Котра повірила в кохання, сміх.
А я чекав, з хвилини, на хвилину,
Коли закінчиться той час утіх.
Віра. Та ні не слухай ти його, не треба,
Все буде добре, це лише твій страх.
Ти попроси про допомогу в неба.
Розум. Та зрозумій - це Зрада йде, ваш крах.
Серце. Яка ще зрада? Я її не знаю.
Душа. О, Боже, що це зрада до нас йде ?
Серце. Це Зрада. Я її вже відчуваю.
Ще трішки і вона мене знайде.
Віра. Не може бути. Я не вірю в зраду,
Усе це вигадки, так Розуме, скажи?
Розум. Не можу я думкам всім дати раду,
Але ти Віро Серце бережи.
Серце. Мені вже віра тут не допоможе,
Надію треба кликати мерщій.
Душа . А вона зцілить нас, вона це зможе ?
Серце. Ти вір у це, або хоча би мрій.
Серце з Душею дивляться у дзеркало. Перелякано і впівголоса говорять…
Душа. О Боже, милий ! Я так потемніла.
Серце. А я зів’яло, й в’яну далі знов.
Душа. Мені ніколи ще так не боліло.
Серце. А я ніколи не втрачало кров.
Душа. Кохання, ти куди іти зібралось?
Кохання. Мені не зміну Зрада вже іде.
Душа. А як же щастя, котре обіцялось?
Кохання. Може воно тебе колись знайде.
Душа. То ти усе брехало нам? Ти - підле!
Розум А я казав вам - проженіть його.
Тепер життя нема, Серце вже зблідло.
Душа. Мовчи, не говори мені цього.
Серце. Де ж та Надія, де та Віра? Боже!
А помираю, я не можу так.
Душа. Ти не вмирай, Надія – допоможе.
Серце. Та ні, я уже бачу смерті знак.
Душа. Не треба, не вмирай! Зажди Надію,
Вона відродить тебе, зачекай !
Серце. Я помираю, та я не жалію,
Бо крім кохання, знатиму ще й рай.
Душа. Та не мовчи, поговори зі мною.
Серце. Не маю сили вже, прощай, прощай...
Душа. Ще трішки і піду я за тобою,
І теж пізнаю крім кохання рай.
Розум. Прощай Душа, привіт кажу я Серцю
Я вже у парі з ним на небесах.
Душа. Може із вас іще хоч хтось озветься?
Я вже не чую вас, вмираю. Ах !
Зрада. Ха-ха! Я вас убила, я убила!!!
Надія. О ні, не може бути, це кінець
О Зрадо, що ти з ними наробила?
Зрада. Послала їх до Бога під вінець.
Надія. А я так бігла їм на допомогу…
Віра. А я так вірила, що вони ще живуть.
Зрада. Ідіть назад, нема вперед дороги.
Надія. Тепер тебе убивцею назвуть.
Зрада. Хіба це вперше? Вже не раз назвали
Мене убивцею оті дурні Серця,
Котрі так сліпо, віддано кохали
Не боячись фатального кінця.
