Пливу просторами сухого Океану,
Мов човен, потопає в зелені підвода, –
Серед шумливих лук, між буйноцвіту бродить,
Минаючи бур’ян рожево-полум’яний.
Спадає мла, кругом – ні шляху, ні кургану;
Шукаю вожая в небеснім хороводі;
Чи хмара блискає? Чи зоряниця сходить?..
Дністер горить, – зійшло світило Акерману.
Як тихо! Стіймо!.. Чути кликання журава,
Що в соколині далі сірим сумом в’ється,
Як тріпає крильми метелик на отаві,
Як вуж слизький труйзілля черевом торкнеться...
У безгомінні цім з Литви почув би навіть
Знайомий крик. – Рушай, ніхто не озоветься.
Stepy akermańskie
Wpłynąłem na suchego przestwór Oceanu,
Wóz nurza sią w zieloność i jak łódka brodzi,
Śród fali łąk szumiących, śród kwiatów powodzi,
Omijam koralowe ostrowy burzanu.
Już mrok zapada, nigdzie drogi ni kurhanu;
Patrzę w niebo, gwiazd szukam, przewodniczek łodzi;
Tam z dala błyszczy obłok? tam jutrzenka wschodzi?
To błyszczy Dniestr, to wzeszła lampa Akermanu.
Stójmy! – jak cicho! – słyszę ciągnące żórawie,
Których by nie dościgły źrenice sokoła;
Słyszę, kędy się motyl kołysa na trawie,
Kędy wąż śliską piersią dotyka się zioła.
W takiej ciszy! – tak ucho natężam ciekawie,
Że słyszałbym głos z Litwy, – jedźmy, nikt nie woła.
