ще, можливо,
перепливши протоку, дістатись острова,
де стина між скелями гострий протяг,
що породу вивітрює в зяючий простір,
залишає їстивне - пшоно із проса,
залишає інтимне - дірявий чобіт,
мов метелика - синього, майже чорного,
у каміння втиснутого... - і нічого
іншого вже не марилось –
відучора.
