Ось так –
облишу кубики порожні
пластмасові коробочки без дна та не бездонні
запаяні згори,
біленькі кубики не з мармуру,
не з порцеляни,
не з кістки мамонта,
Нехай дружина стрімко пише,
нехай дружина знов доводить
непотрібно, зайво знов доводить,
що Хортиця не житниця для пошуків духовних,
а я візьму папір на половину білий
на половину зайнятий уривком дивного мого
оповідання
(в рядок написано згори:
«ПОЧАТОК ЗМІЇ МАЙЖЕ ЗАВЖДИ ОДНАКОВИЙ»).
З усіх списів у ковпачках і без
я вийму першу-ліпшу ручку,
і ось –
нестримно ллється вірш
прорвавши оболонку-шкіру пальців
сочиться з м’язів
сочиться з кісної структури
повз сальні залози.
Відгородила випрана білизна,
труси на ґудзиках, шкарпетки,
фіранка в білих квітах,
відмежували мікрокосм мого
прошитого цвітінням жовтим дикої маслини
Запоріжжя.
Ледь чутно кличуть дереза,
волошок бірюза,
посліду кози коричневі жуки
полишити все це
і йти колінами пасти
джмелів з хрущами.
Пусте! –
Це буде згодом,
а зараз вірш –
позачергово,
та спершу –
люблю ямайських негрів,
щоб вилиці такі, щоб різали долоні,
щоб очі, наче стиглі ягоди угорки-сливи,
аби чоло високе для губ моїх було
мов таця повна поту білої смородини,
щоб пальці довгі (хоч вдягай на кожен
з десяток ти каблучок),
«Ми созданы кем-то нарочно» – співає Льоня Аґутін,
«До нас приїхав «Ґаспадін Топінамбур» –
нашаровує зверху Юрочка Володьков
(секс-символ, місцевий, доречі!),
вії у нього, наче сувої
(їх цілувати хотіла дівчинка Лєра,
але нашо торкатись минулого –
вона вже три роки заміжня).
Добігає кінця папірець,
початок змії розпочато, але не завершено,
так хочеться багато чого ще сказати,
про кімнату порожню,
до якої ніхто не заходить;
про Тарасика Миколаєнко,
який ще рік тому – куди не плюнь –
в кожній рекламі йогурта,
з Вєрою Брєжнєвой в одній фотосесії
словом одним –
«В каждом пруду пёстрый карась»,
а тепер – батько родини,
середньої ланки менеджер;
про брата тендітного очерету з Пітєра,
якого сьогодні вночі
страшно побили гопи;
про те,
як трансвестит здивував звіра;
про те,
як я став сонцем української поезії,
але ж, погодьтеся,
все це надто зухвало
та мало цікаве для вас...
Тож доїдаю ручкою клаптик останній паперу,
вислизаю з мушлі ліжка-молюска,
рушаю вітати волошку,
дерезу-бербера,
секс-символів Третього шевченківського
мікрорайону...
