Сумніви налипали
на сіре скло обличчя.
Чорне тобі не личить
і не хватило балів.
Різний фінал у п’єси,
де режисер-астматик.
Треба потребу мати,
як аж до смерті б’єшся.
І надкусивши хліба,
ніби вбивати голод,
хай замерзає голе
місто Бориса й Гліба.
І не містки – стилети
поміж людей лягали.
Тиша збагне: “Я – галас”
серед падінь і злетів.
Пізній сюжет, принцесо –
вже і життя минуло.
А на земній цій кулі
кроків між нами десять.
