Не біда, що знаєш, те, чого не треба,
і не кажеш більше, аніж маєш слів.
Доторкнулись пальці – струм по тілу й трепет.
Сіпонулось небо під гарчання злі.
Не чекаєш, вірю, пострілів у спину,
спинишся, як миша, зиркнеш і чкурнеш.
Щоб із цього бруду вийти, наче з піни,
не достатньо німбу серед хибних меж.
Животіти якось, так, аби зостатись,
несвоїм корінням уп’ястися скрізь.
Спогади приходять, розумієш – натиск,
скімлиш і від того очі мучить різь.
Треба повертатись, а куди – не знаю,
віддавати давність, ту, яка згоря.
Не біда, що бачиш все аж понад снами,
наче це до тебе не іде гора.
