окей ти кажеш. старенький простий наплічник.
в якому лише гаманець цигарки і завбачливо – спіднє.
повертаєшся. тільки куди? не поглянеш у вічі
цій розбитій бетонці яка нас возила у липні.
окей ти кажеш. мала загорни поїсти.
лондон чекає. лондон у парасолях…
в місті в якому навіть коти – туристи.
ти від’їжджаєш. без сліз і прощань. чи болю.
окей я писатиму. кажеш і майже не брешеш.
полотна спітнівших авто так пасують до пальців
твоїх і моїх (я ж писатиму теж тобі) врешті
це всього лиш забуті синдроми колишніх коханців.
ти підеш. бо дорога – це правда дорога – це пошук.
що скінчиться колись. але досі не знаєш коли.
і усе що лишитися має це спогад ця ноша
я її збережу аби знати якими були.
