Прогулююся парком… Вперше за рік… Усе не вистачало часу… Навкруги нікого
нема, лише осінь, золота осінь… Іду по пожовклому листю, котре чимось
нагадує кохання… Воно з далека здавалось таким прекрасним, а з близька –
мертвим… А пустий парк – це душа, де нема почуттів. І лише спогади
з’являються, коли вітер піднесе у повітря листя… Перше кохання – миті
щастя. Коли можна було насолоджуватися думками про нього.. упиватися
насолодою від його закоханого погляду.. І тепер ці думки ранять сильніше
за стрілу… Колись буде нове кохання , але не таке, як перше…
