Які вони настирні, ці ворожки…
Каблучку з ледь помітним камінцем
Зривали с пальчика мого, а з нею трошки
Тонкої шкіри. З’їли би живцем,
Чи вбили би, якщо б репетувала.
А так – для ворожби сама дала.
В Обухові на ринку їх – навала,
І всі – ворожки. Честь їм і хвала,
Хоча вони настирні, наче сліпні.
Наворожили радощів мені,
Сказавши, що настануть в червні-липні
Часи тривожні. Ні – не чарівні,
Бо випала мені сумнівна карта –
Пікова дама, туз без королів.
Каблучки не шкода - заліза варта,
І пальчик не болить вже. Відболів.
Частина строку швидко проминула…
Відомо вже мені, що ходять десь
Леон Гааґ, Дон Педро чи Вакула,
А ними заправляє сам Олесь.
Цього мені би гаспида зустріти -
Та я згорю, як свічка чи сірник…
Він не такий, як різні трансвестити.
Чи травесті. Мабуть, тому і зник.
*** ***** ***
Існують люди, які специфічно розуміють, бо, мабуть, занадто серйозні,
чим є інтернет у частині його форумів.
Не знаю, як на наукових або дисципліновано-нудно-поетичних.
Не була. Мабуть, там виступають такі ж серйозні дяді і тьоті, як і на нашому, літературному.
Позавчора від когось з менш критичних дядь пролунала думка про вертеп.
Трьом читачам чомусь не по собі від того, що існую я.
Хоча всі інші розуміють. І я їм вдячна.
Ми з ними без зайвих слів розуміємось.
А є такі, яких турбує факт моєї наявності.
І цього я не розумію.
