Теплого червневого дня,
коли грози перегуляли буйне весілля і готуються на поправини,
коли сонце проривається кразь густий натовп хмар –
і день таки наливається теплом і красою,
коли день називається – Зелені свята
і коли неділя -
просто стояти на мосту
і відчувати,
як лагідно хуліганить вітер.
Цей зухвалець заліз тобі під футболку
і легким трепетом дотикає тіло,
лоскоче ніжними дотиками,
грайливим перетіканням м’якої тканини –
і розумієш, що такі відчуття мають птахи,
коли летять проти вітру -
він грається їхніми пір’їнками,
як зараз – твоєю футболкою,
він так само лагідно торкається їхнього тіла,
як зараз – твого,
і ти розумієш,
чому і птахи
і люди так прагнуть –
літати...
А ти...
Починаєш розуміти -
живе усередині
лагідне пташеня.
Тепле і беззахисне,
і великооке.
Крила ще слабкі.
І ніжки тремтять.
Але воно живе,
і тепле,
і великооке.
І позирає здивовано
у душу твою –
а чому ж вона досі мовчить?
Агов, душенько,
хочеш співати?
...Бо усередині
з’явилося воно –
тепле і беззахисне пташеня.
Твоє кохання.
