Сонце. Підганяєш в жили нову кров.
Сонце. Ти дивуєш знову мене й знов.
Піднімаєш дикі почуття і
Зриваєш знуджене життя.
Жовтизною ляються думки,
Не повірю шо то є не ти,
Спопеляють промені хвилясті,
Очищають, ніжні, бо незгасні.
Із небес, з під хмар, із висоти
Світиш й промовляєш: “На, живи!”
Обіймімося ж і поцілуймось,
Сонцем нашим любим помилуймось.
Бо прийшла весна, зясніло небо,
Піднятось тепло і ледь завмерло,
Аж до сонця з криком понесли,
Вся Земля - до світла, світло ж – Ти!
