“Збудуй мені хатину на сосні...”
Л.Д.
Ось така забаганка львівської пані,
Ні, щоб зразу – в пишноти хоромних чудес,
Щоб котилось під вікнами море тюльпанів
І світився під сонцем новий мерседес.
Я вдоволю твою забаганку невинну,
Я ж бо майстер! Лишень почекай, не спіши!
Я збудую для тебе красиву хатину,
Посадив я сосну на поляні душі.
Я для неї розчистив страшне терновище,
Каменюччя замшіле повибирав,
Виростає сосна моя вище і вище,
Мабуть вже будувати хатину пора.
В тій хатині щоденно тебе захищатиму
Від свавілля людей і щоденних турбот,
В тій хатині кохання моє пануватиме,
Не ждучи від сумного життя нагород.
Ми прикрасим сосну різдвяними гірляндами,
Нам світитиме місяць, немов херувим,
І потішиться тіло новими талантами,
І душа завагітніє віршем новим.
Я чекатиму довго, прощатиму зради,
Ради меду ковтка - вип’ю глек полину.
Буде все! Тільки ти хоч би інколи згадуй:
На поляні душі посадив я сосну.
ІІ
Збудувалась хатина! Заходь, господине!
Привітайся, назвавши мене на ім’я.
Не дивися іззовні – поглянь зсередини –
Чистим сонечком світить світлиця твоя.
Лиш гостей не скликай – це моя заборона!
Не для того створив я будиночок цей,
Не для того здолав я усі перепони,
Щоб приймати у нім випадкових гостей.
Я зготую для тебе святкову вечерю,
Я воскові свічки на столі запалю,
Я розстелю для тебе вінчальну постелю,
Я тобі прошепочу прадавнє “люблю”.
Заходи, господине! І чуйся безпечно!
Я від скверни очистив світлицю оцю.
Навіть згадка про когось у ній недоречна.
Навіть згадка шмагає мене по лицю!
Тут живем тільки ми, тут вчимося кохати.
Все, що було до мене, залиш між людьми.
Цілий світ об’являю persona non grata.
Тут живем ти і я! Тут живем тільки ми!.
