Сказала Хата: “Буду умирати,
Несіть сорочку, що там у людей?
Ось так мене сховаєте, як тата,
І буду я у пам”яті дітей.
І будуть внуки правнукам казати:
Оце на фото - прадідусь Степан,
Це виноград – а це – та сама Хата,
Та сама Хата, Хати вже нема.
Бо що світити старчими кістками,
Чи схочуть діти неміч доглядать?
Така луна стоїть поміж хатами –
Людей нема – аж хочеться кричать!..”
Ось так скінчилась ціла епопея -
Родина, старість, коні, виноград.
Стоїть бабуня і цілує двері,
Щоб повернутись з Києва назад...
