Страшно рости, відпускаючи кожне слово.
Стати до тебе спиною, жовчна куле!
Я утекла від тіла, тепер не зловиш
напівшляху в осердя моє минуле.
Йти, ворожити на літніх дереволиках,
де нас не візьме ні Бог, ані ворог ситий,
де на світанні із трав утікають ліки
і по краплині лягають на рани світу.
Князю-жовтляче, може, колись і знав ти
в кого над братом волога рука трясеться.
Страшно ділитись і серцем тріщати навпіл
але страшніше, коли не буває серця.
Чорна трава проростає з багряних нігтів –
так ще не пахла жінкою жодна з оргій.
Чорна трава – страшна, уповзає в міфи,
цупко чіпляє аркуш, лиша узори…
стати до тебе спиною, рвати м’язи, -
дерево нас не зворожить з очей убивства.
Я не боюся, брате, якщо відразу.
Просто мені болючіш, коли навмисне…
