Іноді дуже хочеться
Сісти десь у куточку,
Обійняти себе за коліна,
Міцно заплющити очі,
Щоб аж райдужні кола
Почали танцювати.
І думати, мріями далеко літати,
Забути, що є щось довкола,
Не чути годинника, чиєїсь розмови,
Тільки прислухатись до того,
Як всередині проростає неймовірна квітка,
І за спиною відчувати крила, мов у лебідки,
Нічого не бачити і знати,
Що ти – уже невидимка,
А в голові – калейдоскопу картинки:
Ось ти біжиш по траві,
Сонце, падаючи за край землі,
Запалює небо помаранчем.
Вдома мама чекає з кранчами,
Які пахнуть на всю хату,
Лоскочуть ніздрі, аж хочеться сміятися,
І ти їси їх з молоком так багато,
Що живіт натягується бубном.
Від уроків ховатися,
А по обіді – знову гуляти,
Тішитися життям, з комашками розмовляти,
Лазити по деревах, гойдаючись на тонких гілочках;
Видивлятися інший світ,
Зазирати в чужі вікна,
Майструвати не-плаваючий пліт,
Спускати його на воду
І реготати, коли пропливши півкроку
Він урочисто тоне. Не відчуваєш мороки,
Витягуючи його на берег по коліна в багні,
Залишати відбитки долонь на стіні,
Цілувати замурзаного улюбленого ведмедика,
Розказувати йому на ніч небилиці,
А назавтра отримувати в школі одиниці,
І розмазуючи по щоках сльози обрАзи,
Думати, що це – найгірше, що може статись.
…Ось такі-от життєві пазли.
І так хороше ними гратись,
Розкладати, вигадувати комбінації,
Припасовувати туди, де їх ніяк не може бути…
Я так чекаю цієї реінкарнації –
Міцно заплющити очі – і все забути…
