Тюльпан скидав розпуклий вінчик
Замерзлих пелюстків.
Ронив по одному, втрачав зв’язки
З тканиною, що ще допіру
Була частиною від нього, -
Лишався голий сірий стовбур,
Набряклий від води, що вже нінащо
Текла по жилах.
Душа скидала мертву важкість
Колишніх почуттів.
Втрачала тихо й поступово се:
Кохання, дружбу і довіру –
І не лишалося нічого,
Крім неживої оболонки,
Набряклої від сліз, що вже нінащо
Текли із серця.
Само життя просякло смертю,
І обрій спохмурнів.
Пориви пристрастей, немов річки
Щонайчистішого ефіру,
Що стали трунком для нікого,
Зате мені труною, - сходять
У чорний вир, куди – уже нінащо –
Течуть всі ріки.
2000; 2009-06-03
*****
Час, коли люди стають людьми, -
Він містичний, мов мить о дванадцятій,
Тільки не ночі, а дня.
Його можна виловити,
Неначе блукаючу вену, немов порошинку з води,
Час, коли обриси дня найясніші,
І тіні цілком не кладуть свої пальці
На твій об’єктив.
Час, коли бачення дня у зеніті,
Приносить нещастя. Від правди трапляється вмерти,
А люди – як люди,
Від вигляду їх умирають, коли їх забачиш
При сонці в зеніті.
А ти лиш терпляче очікуй.
Коли виловиш мить
І картину побачиш,
На якій всі деталі при світлі зеніту
Набудуть такої разючої чіткості,
Що світитись почнуть ізсередини,
Відкриваючи всі недоладні заглибини й прикрі
Недоробки природи та випадку, -
Стережися, бо можеш осліпнути.
Це страшніше, ніж просто могила, це самогубство –
Або, принаймні, один із його типів.
