І залунав оркестр величавий.
Стривожив серце скутеє моє,
Забути змусив геть усе шо є,
Заграв сонет, що був досі незнаний.
І як вино, що в серце чари ллє,
Звук нісся з скрипки здавлений, печальний,
А далі з басу – громовий, безжальний,
Немов любов, що смутку завдає.
І раптом свиснула з нутра сопілка,
Бриніла свіжістю неначе зірка,
Підбурюючи все жаркіший пар.
І гримнула струна у кобзі,
Замайорів запалений пожар,
Дівчата охкали, принишкли хлопці.
Усе завмерло.
Та лише на мить, але напевно,
Всі забувши жить,
Поринули у мрії фантастичні,
Такі казкові і зовсім незвичні,
Що блискотять мільярдами натур.
І я принишк, і в мені запалала
Могутня квітка музики життя,
Що в серці грала, грала, грала, грала
І упивався нею палко я.
Струмок дзюрчав крізь гір зелених,
Крізь камінь, дерево й піски
І звук його краплин шалених
Навіював живі думки.
Аж раптом, якось аж невчасно
Він загудів шалено, страсно,
Пришвидшив хід до бистроти
І став спадати вниз з гори.
І водоспадом сумовитим
Гримів, пашів отой струмок,
Неначе сонцем жовто-ситим
Блистів, яснів крізь нього смок.
Даючи сум у всяку радість,
Він сипав розпач мов любов.
То підганяючи всю жвавість,
А то принишкуючи знов.
Затихло все, струмок скінчився,
Він впав у річку назавжди
І ясне сонечко спокійно
Проміння кинуло туди.
І нахилилась над водою
Старенька змучена верба,
То опустивши косу свою,
А то тріпочучись уся.
А далі, там де річка ширша,
Тихенько віяв вітерець
І очерет там шелестівся,
А в ньому плавав чийсь вінець.
Та скоро хмари темно-сірі
Сховали сонце у собі,
Принісши шум холодно-білий,
Що виростав у тій пітьмі.
І гримнув грім просікши небо,
Стряснувши річку і луги,
І блискавицями даремно
Блистіли раз за раз ліси.
А Зевс розгніваний величний
Іще раз гучно загримів
Й полявся дощ густий, насичний,
Прибивши в землю весь той спів.
Та спів не згас, він бився мужньо,
Листок тріпочучи й гілля,
Так сильно гарно й милозвучно,
Неначе з горла солов’я.
А й справді скоро все притихло,
Дощ закінчився, грім помер,
Лиш в лісі дятел бив ритмічно
І соловейко ледь завмер.
