Ішов по вулиці. Мене автівка збила.
Я до асфальту гепнувся лицем.
І раптом чую, – невідомі крила
Несуть мене легеньким вітерцем.
Внизу подія, ДТП, карета,
А я лечу немов весняний пух,
Душа животворить слова поета:
Воістину безсмертний людський дух…
Отямився я згодом у шпиталі,
Раптово обірвався мій політ.
Цікаво, що могло би бути далі,
Якби мій дух не повернувсь у світ?
Ятрилися забійні рани .Тіло нило.
В кістках ломота. Шок і плач рідні.
- О, люди! Ви повірте, як то мило
Було мені в тій рідній чужині.
Кують нас рамки тіла тимчасові,
Невже потрібно вмерти нам аби
Пливти світами справжньої любові
Де навіть тінь зникає боротьби,
Задля добра не битися до крові,
І ран не мати від атак злоби.
