стіл, нахилений до мене
звуженим кінцем,
був оточений, водою
взятий у кільце.
спертий тільки на довіру
нас до нас самих,
він валився. бо стояти
більше так не міг.
він топився дуже тихо
у трясовину,
стіл порожніх обіцянок,
спертий на стіну
дружби нашої, підтримки,
словом – на плече
він топився; кантом вгору
віддавав нам честь.
він топився у болоті
нашої ганьби.
він робив, що кожен инший
так тоді б робив.
стіл містив порожню тару
і дзеркальне шкло.
посуд у якому, власне,
вмісту не було.
стіл тонув як термінатор
у частині «два»
– «во!» хотів нам проказати.
всьому голова,
стіл, який тримав разом нас
за яким росли,
за яким на сотню тостів
сто один розлив,
і коли так поміж нами
правду кажучи
на якому кожен решту
сотні раз вжучив.
при потребі був овальним,
а коли біда
круглим, наче у Артура,
він бував всігда.
весь запацяний-облитий,
зі слідами страв,
з написами що ніхто
ніколи не стирав.
стіл зникав. ще стало видно
п'ятий зайвий кут
(ми об нього розбивали
всі чоло, мабуть).
перекинувся. шуфляду
випхав – язика,
ще жартує: непоганий
гумор в чувака!
блиснув задніми ногами
(звідки в нього зад??),
вмить завмер і зник, неначе
хто його злизав.
ми стояли і мовчали.
в пам'ять про стола.
там де був він, серед зали,
стало кілька плям.
поміж нами виростали
частоколи стін,
прикриваючи те місце
де втопився стіл.
за хвидину все минулось,
отака фіґня.
ми блукали в незнайомім
плетиві кімнат.
у шуфлядах того столу
відійшли від нас
наші вчинки для яких
не підібрати назв.
всі дурниці, все серйозне...
жарти і жалі
не дістати: все в болоті
«в» чи «на» столі.
він, котрий нам був за парту,
чи за стіл для гри
зник, і спогади про нього,
наче з-за гори,
наче це було не з нами,
ніби стіл - фантом
(за яким ми всі сиділи
вчора ще гуртом).
навіть я бува не певен,
може то був сон?
але чую: проминаю
місце те часом.
а коли отак, як зараз,
раптом бракне слів
всякі сумніви зникають:
ми втопили стіл.
