Багряний та білий відкинуто-зниклий,
в зелений зі жмені летіли дукати,
а в чорні долоні збіговиська вікон
розкладено жовті палаючі карти.
Бульварам і площі було, як крізь лінзи,
на хатах синіючі бачити тоги.
І тим, які бігли, мов жовті порізи,
вогні обручили браслетами ноги.
Юрба – густошерста втікаюча кішка –
пливла серпантином крізь двері комори;
кожен бажав протягнути хоч трішки
грудомаху зі сміху, відлитого в горлі.
Відчувши убрань закликаючі лапи,
їм посмішку в очі я ткнув; для наруги
вдаряючи в жерсть, реготали арапи;
над лобом розквітчано крила папуги.
1912
РАНОК
Замружив очі зливи залп.
А за
решіткою
щіткою
залізних думкою дротів –
перина.
І на
ній
зірок здійнятих
так легко сперлись ноги.
Оги-
дні ліхтарі –
царі
у діадемі газу;
очам одразу
дивитись стало боляче
на вражий цей букет – повій бульварних плаття.
Строкаті
жарти
сміх клює
з отрути
золотих троянд
підряд
зигзагом.
За гамір
намір
змить з очей образу:
раба
хрестів
страждаюче–спокійно-хаотичних,
гроби
хатин
публічних
схід кинув у єдину полум’яну вазу.
1912
ПОРТ
Студені води під нутром билини.
Її порвав на хвилі білий зуб.
Виття труби – так ніби лине
любов і похіть міддю труб.
Човни в колисках переправи
при грудях доків-матерів.
В оглухлих вухах пароплавів
блищать сережки якорів.
1912
ЧИ ЗМОГЛИ Б ВИ?
Одразу я розмазав карту будня,
плеснувши фарбою з стакану;
я показав на блюдці студня
овали вилиць океану.
А на лусці жерстянки-риби
зчитав я гуки свіжих губ.
А чи
ноктюрн заграть
Могли б ви
На флейті водогінних труб?
1913
ВИВІСКАМ
Читайте залізні книги!
Під флейту позолоти букви
Полізуть прокопчені сиги
І золокучерні брукви.
Якщо вже веселістю пісні
закрутить сузір’ями «Маґґі» –
уся ритуальна дійсність
свої поведе саркофаги.
Коли ж бо, похмурі та сірі,
загасять ліхтариків знаки,
кохайтесь під небом трактирів,
фаянсових чайників маки!
1913
ВІД УТОМИ
Земле!
Дай розцілую твою лисіючу голову
клаптями губ моїх у плямах чужих злотоцвіт.
Димним волоссям пожежа очей із олова
дай обійму я обвислі груди боліт.
Ти! Нас – двоє,
зранених, загнаних ланями,
здибилось іржання загнузданих смертю тварин.
Нас дожене дим із-за дому довгими дланями,
тьмою замулені очі зогнилих у зливах жарин.
Сестро моя!
У притулку імущих віків,
Можливо, ще матір знайдеться;
я їй кинув кривавий піснями ріг.
Квакаючи, скаче по полю
канава, на листяних ратицях
нас зневолити
мотузками грузних доріг.
1913
ПЕКЛИЩЕ МІСТА
Пеклище міста вікна розбили
на крихітні, пастками світла, пекельця.
Руді чортенята, здіймались автомобілі,
Гудками вриваючись майже до серця.
А там над вивіскою, де оселедець із Керчі –
збитий дідуган намацував окуляри
і заскиглив, коли в надвечірнім смерчі
трамвай на розгоні здибив фари.
В дірках хмарочосів, де тліла руда
і залізо ешелонів збилося стоком –
ревнув аероплан і звалився туди,
де в ранкового сонця витікає око.
І тоді, – ліхтарів зіжмакавши ковдри, –
ніч накохалась – їй ледве стоїться;
а за сонцями вулиць, п’яно-хоробрий,
знічев’я дибав поморщений місяць.
1913
НАТЕ!
Через годину звідси в чистий провулок
по людиську витече ваш надмірний смалець,
а я вам відкрив скільки віршів шкатулок,
я – безцінних слів своїх марнотратець.
Ось ви, чоловіче, у вас на вусах капуста –
десь-бо в борщі не устигли ви ложкою;
ось ви, жіночко, на вас білила густо,
ви, мов устриця, з мушлі вибрались зморшкою.
Всі ви на метелика поетичного серця
напосіли, здираючи бруд із калошів.
Юрба озвіріє і буде тертися,
защіткують ніжками стоголові воші.
А раптом сьогодні мені, нечемному гуну,
не закортить більше перед вами кривлятись –
і я розсміюся і з радістю плюну,
плюну в лице вам
я – безцінних слів своїх марнотратець.
1913
