Ти думаєш – невинний, що ж – невинний!
Лягай і спи! Ніколи не дзвони.
Мій погляд гордий, зречений, невпинний –
Вночі помітять зорі-дикуни.
І я нап’юся. Що мені – до сказу,
До жовтих іскор, щему у душі.
Клянуся, досі не пила і разу,
І цього видудлю не вина, а борщі!
Я рушу в темінь твердою ходою,
Не помічаючи бездомних і лихих,
Я більш відлякую – глибокою бідою,
Закляклою на вилицях моїх.
Не мертва, не жива, і ледь примарна,
Напіводягнена в нічний туманний плащ.
І зґвалтувати тіло це – забава марна,
І тим марніш – серед Дніпропетровських хащ.
Жебракуватиму не грошей, не кохання,
Не даху, не коштовностей – лиш рим.
Сп’яніти від борщу – одне моє бажання,
З коханням мертвим, але генієм живим!
