Як же так ? Я – без тебе, без тебе, без тебе ...
Розгнівилось на землю насуплене небо.
Розгнівились на мене і доля, й удача ...
Тільки все ж я не плачу, не плачу, не плачу.
Розійшлися дороги, серця і тривоги,
І здавалось, що жити немає вже змоги ...
Так здавалось – і тільки.
А жити ми будем.
Все потрохи забудем, забудем, забудем.
Не забудем лиш ніжність – ту, трепетну ніжність,
І солодку знемогу від дотику рук.
Хай це буде із нами – як вірність, як вічність ...
Жаль лишень, що не змінить нічого навкруг.
Де ти, любий мій, милий ?
Де ти ходиш, що робиш ?
Чи сидить поруч інша в цій вечірній порі ?
Розійшлися дороги, думки і тривоги,
Тільки серце чогось іще й досі болить.
Як знайти мені стежку, той промінчик осінній,
Що колись поєднали, нас удвох повели ?
Наші радощі й муки, сміх, терзання і сльози –
Чи це з нами було все ?
І чи ми це були ?
