Так бубоніли сади – все тече – і нас від того нудило.
Брудніли доріжки затоптані бажанням встигнути кудись.
Прихід весни намуляв очі і чемно перетворився на дощі,
Яким не до цнотливості – вони лилися в очі, уста, під одяг.
Тікали спантеличені миттєвості – їм все одно – натура артистична,
Аристократи пили на брудершафт зі своєю нікчемністю,
Коли в’їжджали в місто гренадери
і рідкими зубами їм посміхались фройлен,
Фіорди мерзли від надокучливості кліматичних змін.
Минали достаток і радість, а приходили смуток і плач,
У червонінні яблук, наскрізь червивих, і віття шкрябало по шибках,
Кахлі вилискували непристойними намірами.
Здавалося ніхто не розумів – куди йдемо.
Домівки раділи фронтовикам.
Ті, шкутильгаючи, несли свої культі додому.
Звірині культи не відправлялися сатанистами давно.
А партизани ще переховувалися у катакомбах,
Вдивляючись у написані кров’ю знаки древніх.
І вічний ланцюг життя – сади на цвинтарі,
Черешнями яких смакувала малеча.
В усьому Бог і думати про те страшніше за будь-що,
Але тече усе кудись.
Кудись дівається.
Нема кінця і краю.
2
Борони, Боже – біжу, спотикаюся, вклоняюся
Коням чалим. Конає кантата і ораторія.
Торуються шляхи, химери хмар свій мають шарм і вроду.
На водопій приходить літо. Літаю в снах,
Хмелію від хвороби кохання. Ніхто не відчуває чисел час,
Частину цілого. Ціліше буде, коли своє пороздаєш.
Продовження не за горами: будинок, білі стіни, чорні біди,
Біг по воді, видіння і відлига,
Лягання ниць і повзання на колінах,
І лінування уподовж, і день, найдовший у житті.
Коли побачиш захід у золотому лопотінні неба,
Не бійся – доторкнись хоча б рукою.
Так темрява зникає, аби відродитися у новій якості.
А, як відчуєш, що ти гість, не грійся у багаття –
Не холод винен, що померзли пальці.
Тоді біжиш і бачиш – борони, Боже.
3
Пластичність плоті – плетиво густе,
Останній стогін – гімн глевкої глини.
Гомункулюс визиркує ізгіркло з найдальшого кутка пересторог.
Горюєш, грієш у шорстких долонях химерну знахідку – життя,
І жорна змелюють мовчання, чомусь нечитане ніким.
І відстань відає про води, які народжують і гублять
У купі всіх: чужих і чистих, ходячих, древніх, здичавілих.
Воліє рух спинити хаос, тварин тавро зітерти з ліпших,
З сліпих, з ослаблих, де, між інших, ще є святі і святотатці.
А стать Отцем – залишить Сина, а стати Сином – взяти смерть
Собі в супутники. І кинуть у спину тихо: “Цар людей”.
На опечаленій планеті така нескорена зима
Благає оголяти душі, аби дожити до Різдва.
Завуальовані події. Надія є – то доживаєш, завершуєш
Хрещату вишивку на стіл, де півень скльовує все прикре,
Де прийде те, чого не ждали. В діжках заквасяться дні інші,
Мішки наповняться і скрині.
Вовіки, як і нині.
