***
Втамуй мою тишу – і солодко буде вмерти.
Чорнішає голос у горлі ірисів Ван Гога.
Сильніший за мене, він переростає підлогу,
Що стала старим простирадлом і вутлим конвертом,
В який було вкладено море листів про дорогу,
Про пахощі лісу, про літа отруту відверту…
Який водоспад засвітивсь над проваллям мольберту
Прожитої нами води і каміння важкого!..
Летітиму в тиші додолу повільно і довго,
Шляхом, що накреслений квіткою, богом, Ван Гогом.
