Повні пригорщі попелу. Не сповідь, – лише анафема.
Тільки меч і вогонь даруватимуть милість розгрішень,
а натомість спасенної крові націдять карафами.
Що ж, любили. Жили. Але вижити ми не потрафили,
та насправді той світ без нас не став анітрохи гіршим.
Перебули дощі. Перейшли конопляними нивами,
по коліна в болоті, стискаючи вкрадену зброю.
Задурманили душі, одначе не стали щасливими…
на межі дезертирства. до немочі прагнули дива ми,
амбразуру якусь випадково закривши собою.
Пролітаючи повз, наші дні лошаками гривастими
залишали на спомин останнє святе рівноправ’я,
та єдину молитву, бажання, зойк – лише не впасти би…
А тим часом хтось інший вичистив обрій від свастики
і у якості премії одержав дев’яте травня.
