1.
Чекала з молоком вечірня кава. Вона і я – не спати цілу ніч. Тому що я до березня не спала. Із січня. Карнавал твоїх облич. Парад твоїх необережних рухів. Кіно твоїх страшних і ніжних слів. Усе життя їх чути і не слухати. Усе життя дивитися цей кліп. Не вірити йому, бо він правдивий. Звабливий, мов чужа тобі земля. Цей епізод – вовки і з ними Київ. І мови світу, мовчимо якими. Мовчу. Без молока. Вечірня я.
2.
Я – не я. Ти зникаєш уже. Чи тебе забуваю. Переорано сни. Заборонено сни, мов конвалії. Я – не я. Лиш надтріснуте скло. Медитацій тепло у жилах. Опускаюсь в метро, де з тобою жили і любили. З нього вихід один – переміщення тіла вгору. Мій тунель – мого духу годинник – твоє надзвичайне горе. Це якийсь дискурсивний обман, обезглавленність долі… Я – не я. Починається стан, де суцільні бемолі. Самогубці-тварини. Плантації всохлих каштанів. Летаргійне кохання. І Київ – зміїний камінь.
3.
Відкриваю розлуку… Крізь мене текла ріка. І мене залишила остання її рибина… Позостався хвилястий пісок. І жорстка осока. І поранені нею печальні мої коліна. Ти зайшов мені в кров. Ти у неї забрів до брів. Вони стали відтоді здивованими й чужими. І пульсуючий шов, і душа, що тече мов шовк – все відтоді, як я загинула…
Коли світло далеко й оманливо потече, і долоні замерзнуть, як вишні в зимі безсніжній, - вже ніхто не відніме у мене земної тиші – найкоштовнішої, найбільшої із забутих тобою речей…
